Славута, Славутський район, Хмельницька область
Славута — місто районного підпорядкування, розташоване на правому березі річки Горині, при впадінні у неї невеликої мілководної річки Утки. В місті є залізнична станція, що знаходиться на лінії Шепетівка—Здолбунів. Відстань до обласного центру 151 км. Населення — 25,6 тис. чоловік.
Славута — центр району, площа якого 1,3 тис. кв. км, населення — 97,5 тис. чоловік (у т. ч. сільського — 71,9 тис., міського — 25,6 тис.). У районі 82 населені пункти, підпорядковані 1 міській та 28 сільським Радам; 33 колгоспи, за якими закріплено 75,5 тис. га земельних угідь, у т. ч. 63,3 тис. га орної землі; 26 промислових підприємств, 3 будівельні організації, 8 лікарень, 10 пологових будинків, 51 фельдшерсько-акушерський пункт, 13 профілакторіїв, 82 школи, 75 будинків культури і клубів, 69 бібліотек.
Територія сучасної Славути була заселена з найдавніших часів. У місті та поблизу його виявлено рештки поселення доби неоліту. В урочищі Вершині досліджено залишки поселень і курган доби бронзи. Знайдено також речі часів черняхівської культури.
Перші письмові згадки про Славуту зустрічаються в документах XVII ст., коли край перебував під владою польсько-шляхетських загарбників. На перших порах у цьому місці існувало два поселення — Деражня і Воля, у яких 1629 року налічувалося відповідно 40 і 33 дими. Села належали князям Заславським. Близько 1634 року Деражню і Волю було об’єднано. Нове поселення спочатку називалося Славутиною, згодом Славутою.
Швидко зростала кількість населення Славути. У 30-х роках XVII ст., коли вона перетворилася на містечко, сюди переселилося 20 селян із сусідніх сіл Могилян, Княгинина, Уєздець, Білобережжя, Заруддя. Заселяли Славуту і втікачі з далеких сіл. Селяни приходили з дружинами, дітьми, з майном, сподіваючись врятуватися від покріпачення. Але й на новому місці їх чекала не краща доля — розміри повинностей весь час збільшувалися.
Певного розвитку в XVII ст. досягли ремесло і торгівля. Згідно з подимними відомостями 1635 року в містечку працювало 32 ремісники, вт. ч. 12 шевців, 4 ковалі, 5 бочкарів, 4 кушніри; налічувалося 10 шинків. Наступні згадки про Славуту зустрічаються в актах за 1650, 1651 та 1653 роки, де йдеться про кількість дворів, що повинні сплачувати подимне. Це був період, коли український народ на чолі з Б. Хмельницьким піднявся на боротьбу проти польсько-шляхетського панування і за возз’єднання України з Росією. Жителі містечка і навколишніх сіл чинили напади на панські маєтки і шляхтичів. Польські війська жорстоко розправилися з учасниками антифеодальних виступів — вони зруйнували багато сіл навколо Славути. У 1708 і 1709 роках містечко зазнало розорення від шляхетських і шведських військ.
Наприкінці XVII ст. Славутський маєток перейшов до Любомирських, а з 1703 року став власністю князів Сангушків. Інтенсивно проходило покріпачення селянства. Жителі Славути — кріпаки Сангушків платили чинш і відробляли літні дні у панських фільварках, несли сторожу і підводну повинність. Поступово зростала кількість закріпачених господарств: 1701 року їх налічувалося 60, а 1788 — 593. У 60-х роках, крім інших численних повинностей, селяни відбували панщину по 2 дні на тиждень. Значна частина виробленої у маєтку продукції йшла на продаж. Зокрема, великі партії славутського хліба надходили по Західному Бугу до Гданська. Надане Славуті у 1754 році магдебурзьке право пожвавило розвиток ремесел, торгівлі. Тоді ж тут на деякий час відкрито приватну друкарню.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії Славута, як і сусідні села, увійшла до Ізяславського повіту Волинської губернії. Вона залишилася власністю Сангушків і стала їхньою резиденцією. Старий, збудований в XVII ст. замок князь силами кріпаків перебудував на палац, навколо якого розкинувся великий парк. У палаці були багата бібліотека з колекцією рідкісних книг, картинна галерея.
З першої половини XIX ст. пожвавився економічний розвиток Славути. 1803 року відкрито кінний завод для вирощування молодняка чистопородних арабських коней на продаж. У 1818 році виникла суконна мануфактура Сангушка, на якій працював 801 робітник, з них лише 9 — вільнонайманих. Дещо пізніше з’явилися паперова фабрика та механічний завод, де основною робочою силою теж були князівські кріпаки.
Під час проведення реформи 1861 року, згідно з викупним актом, 239 селянських дворів містечка, з яких один був тяглий, 22 піших, 216 городників, викупили свої земельні наділи. Всього у володіння селян переходило 110 десятин присадибної і 159 десятин польової землі, розмір викупних платежів становив 5835 карбованців.
У 90-х роках XIX ст. понад 40 проц. населення Славути (300 дворів) жило з сільського господарства. Переважна більшість їх володіла мізерними земельними наділами, зубожіння їх з кожним роком зростало. 1910 року 340 селянських господарств із загальної кількості 408 належали до категорії бідняцьких, бо мали землі менше десятини кожне. На 4 селянські двори припадав один кінь. Таким сім’ям не вистачало хліба не тільки до нового врожаю, але й до весни. Водночас славутські маєтки Сангушка займали площу близько 65 тис. десятин. Тільки під лісами було 39 тис. десятин.
Реформа прискорила промисловий розвиток Славути. Цьому сприяло й будівництво залізничної лінії Шепетівка—Здолбунів, що пролягла через містечко. Збільшувалося виробництво продукції на паперовій фабриці, механічному заводі, якого придбала німецька промислова кампанія. На велике підприємство перетворилася суконна фабрика, де у 90-х роках працювало близько 400 робітників. Виросло ряд нових підприємств — лісопильний, миловарний, свічковий, пивоварний, толевий заводи, каретна майстерня. На початку XX ст. стали до ладу фаянсовий завод, дві приватні електростанції, кілька водяних млинів. Всі вони були здебільшого дрібні, з примітивною технікою і невеликою кількістю робітників. Всього ж у промисловості Славути 1906 року працювало 1500 робітників.
Умови праці робітників були нелегкими. На заводах Сангушка, наприклад, вони отримували по 30 коп. за 12-годинний робочий день. На механічному і машинобудівному заводах робочий день тривав 11,5 години, а для машиністів і кочегарів — 13,5 години. Політичне безправ’я, соціально-економічний гніт викликали протест трудящих проти експлуататорів. 1872 року застрайкували робітники механічного заводу, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. Страйк набрав такого розмаху, що підприємці погодилися підвищити зарплату на 10 процентів.
Посилення боротьби трудящих спостерігалося у період революції 1905—1907 рр. У травні 1905 року на лісопильному заводі застрайкувало близько 60 робітників, щоб добитися скорочення робочого дня. Виступ цей мав настільки стійкий характер, що адміністрація змушена була піти на поступки і зменшити тривалість робочого дня з 12 до 10 годин. У листопаді 1905 року із Дубна власті викликали ескадрон драгунського Ризького полку для придушення виступів селян, які самовільно рубали ліс Сангушків. Як доповідав волинський губернатор міністру внутрішніх справ Столипіну, влітку 1906 року селяни Славутського, Клеванського і Деражнянського волосних сходів відмовилися брати участь у виборах землевпорядних комісій, заявляючи, що «спочатку земельне питання хай вирішує Дума», а там видно буде, що робити.
На початку XX ст. Славута залишалася волосним центром з відповідними установами. 1909 року тут мешкало 7878 чоловік, налічувалося 952 двори. У містечку було лише 20 мурованих будівель — князівський палац, ратуша, церкви тощо. Загальна довжина 30 вулиць і провулків становила 18,5 км. Лише в центрі Славути були бруковані вулиці. Незважаючи на злидні й тяжкі умови життя, вічно жило прагнення трудового люду до прекрасного. Біднота як могла прикрашала свої житла — невеличкі хатки були чепурні, охайно побілені, часто розмальовані яскравими візерунками. Та й сама місцевість, де розкинулася Славута, чудової краси. Недарма видатна поетеса Леся Українка захоплювалася, милувалася волинськими краєвидами:
Передо мною килими чудові
Славути красної бори соснові
Натура стеле — темнії луги,
Случі рідної веселі береги?
Один медичний працівник 1913 року обслуговував 2 тис. жителів Славути — тут працювали лікар, 2 фельдшери, акушерка і 3 приватні лікарі. Функціонували земська лікарня на 10 ліжок і приватна аптека. Наприкінці XIX ст. Славута стала відомою як лікувально-кліматична станція. За чотири версти від залізниці, у великому хвойному лісі поблизу річки Горині, лікарем Пржесмицьким 1877 року відкрито приватний кумисолікувальний заклад, відомий далеко за межами України. Неподалік, у дубовому лісі, він створив гідропатичну лікарню. Не кожен хворий міг потрапити сюди, бо лікування коштувало від 45 до 63 крб. на місяць.
З навчальних закладів у Славуті працювали сільське училище, відкрите в 1865 році як однокласне і перетворене 1902 року на двокласне, початкова лютеранська та церковнопарафіяльна школи. Училище 1913 року відвідувало 259 учнів, їх навчали 7 учителів. Діяла комерційна школа.
Значною популярністю користувався Славутський вертеп (ляльковий театр). Бібліотек, крім князівської, недоступної для трудящих, містечко не мало. Діяло кілька церков, костьол.
Бурхливі події розгорнулися у Славуті після Лютневої буржуазно-демократичної революції, коли трудящі переконалися, що Тимчасовий уряд не дасть народу ні землі, ні хліба, ні миру. В доповідній записці губернського комісара командуючому Південно-Західним фронтом від 29 вересня 1917 року відмічалося, що солдати й селяни, підтримувані робітниками, реквізують хліб, реманент, захоплюють посіви в Славутському та Ізяславському маєтках князя Сангушка. Особливою активністю відзначалися солдати 264-го запасного полку, в якому налічувалося 8,5 тис. чоловік. У середині жовтня вони разом з місцевими селянами рубали панські ліси. Драгуни, які охороняли маєток, поранили одного солдата. Це стало іскрою, що запалила давно назріваюче повстання. 19 жовтня 1917 року весь полк взявся до зброї і рушив до князівського палацу, по дорозі до якого їх обстріляли. Обурені солдати з вигуками «Геть тиранів!» увірвалися в палац, вивели на площу Сангушка і прилюдно розстріляли. Драгунів роззброїли й заарештували, слідом за цим солдати і селяни розгромили маєток. Наприкінці жовтня створений ревком полку постановив: «все управління лісами, землями і капітали покійного князя взяти у свої руки». Для придушення повстання в район Славути власті направили кінні частини з шепетівського та інших гарнізонів, 4 броневики, кулеметну команду, дві сотні козаків. Карателі оточили містечко, роззброїли повсталих солдатів, 80 чоловік заарештували. Суд, що незабаром відбувся, засудив до різних строків тюремного ув’язнення П. Д. Машишина, П. І. Зіновіна, М. О. Дрозда, В. Д. Ієвлєва, Я. М. Агєєва, Ф. М. Сухорукова, М. І. Біломитцева та інших організаторів і активних учасників повстання.
Після перемоги Жовтневого збройного повстання у Петрограді розпочалася уперта й тривала боротьба трудящих проти Центральної ради та місцевої контрреволюції за встановлення Радянської влади у містечку. Було взято під контроль колишній князівський маєток. Наприкінці грудня 1917 року з представників революційних частин, що дислокувалися у Славуті, створено військово-революційний комітет, який на початку січня 1918 року при активній допомозі місцевих робітників розпустив всі установи Центральної ради і проголосив у містечку Радянську владу. Здійснювався робітничий контроль на підприємствах, розподілялася між селянами конфіскована поміщицька земля.
Ревком не встиг повністю розгорнути свою роботу — в лютому 1918 року Славуту окупували австро-німецькі війська. Населення не корилося ненависним окупантам. Славутські залізничники взяли участь у загальному страйку залізничників України у липні 1918 року, який завдав серйозного удару по тилах німецьких військ, утруднював вивіз з України награбованого хліба, сировини, цінного майна. На зміну австро-німецьким військам, які залишили що територію наприкінці 1918 року, прийшли війська петлюрівської Директорії. Червоний прапор Славутського ревкому замайорів над приміщенням колишньої волосної управи лише на початку квітня 1919 року, коли частини 2-ї Української радянської дивізії визволили Славуту від петлюрівців.
У містечку виник комсомольський осередок, одним з організаторів і активістів якого був І. Прокопчук (1920 року загинув у польській дифензиві). Молодь добровільно йшла на захист молодої країни Рад. Комсомольці І. Богомолець, Я. Ковтонюк, М. Лавринюк, А. Охрімчук та інші стали червоноармійцями бронепоїзда «Коростенський комуніст», який вів боротьбу проти петлюрівців на лінії Шепетівка — Здолбунів.
У серпні 1919 року відбулися вибори до волосної Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, організовано комітет бідноти. Та вже восени містечко окупували польські легіонери, з ними повернулися колишні власники фабрик, заводів, відновилися буржуазно-поміщицькі порядки.
Трудящі піднялися на боротьбу проти польських інтервентів. У Славуті, а також в Ізяславі й Шепетівці готувалося збройне повстання. Одним з організаторів його став І. Я. Демчук — керівник Славутського підпільного комітету, створеного в грудні 1919 року. Син муляра з Ізяслава і сам муляр, І. Я. Демчук зазнав багато горя й злиднів, працюючи на заробітках. 1914 року його призвали до царської армії. А в 1918 році він з’явився в Ізяславі, швидко знайшов однодумців-підпільників й очолив боротьбу проти ворогів Радянської влади. Готуючись до повстання, підпільники здійснювали диверсії на лініях Шепетівка—Славута, Шепетівка —Ізяслав— Білогородка, допомагали зброєю партизанському загонові с. Радошівки. Пліч-о-пліч з більшовиками у Славуті діяла підпільна організація комуністичної молоді.
В січні 1920 року І. Я. Демчук виїздив у Ровно на нараду керівників підпільних більшовицьких організацій. Але незабаром після повернення його і ще кількох підпільників було зненацька заарештовано. Три місяці вони просиділи в ізяславській і шепетівській тюрмах. Контррозвідка ворога люто катувала борців за владу Рад та, не добившись свого, жорстоко розправилася з ними. Мужні підпільники прийняли смерть із словами «Інтернаціоналу» на вустах. Так загинув двадцятип’ятирічний революціонер-більшовик І. Я. Демчук. Але ім’я його вічно житиме в назвах вулиць, шкіл, у серцях радянських людей.
Влітку 1920 року почався наступ Червоної Армії за визволення України від окупантів. Коли у липні частини 45-ї стрілецької дивізії наблизилися до Славути, у містечку розпочалося повстання. Кілька днів тривав жорстокий бій робітників з інтервентами. Смертю героя загинув тоді робітник А. Р. Сокіл, ім’ям якого названа одна з вулиць Славути. Спільними зусиллями вигнали окупантів з містечка. У вересні його ще раз захопили петлюрівці, які перебували тут до 27 листопада 1920 року, коли Славуту остаточно визволили від ворогів.
Створений у ті дні Славутський волревком очолив робітник-модельник фаянсового заводу А. П. Роговський. У березні 1921 року в містечку організовано партійний осередок з 4 членів під керівництвом М. А. Лобунського. Того місяця до партійного осередку влилися комуністи 44-го кавалерійського полку, який дислокувався в Славуті, розташованій за 20 км від кордону з буржуазно-поміщицькою Польщею.
Відбудова господарства проходила у складних умовах. 19 травня на терміново скликаних партійних зборах обговорювалося становище, що склалося у місті та його околицях. Комуністи ухвалили: «Оголосити себе мобілізованими на боротьбу з бандитизмом, контрреволюцією, польськими та іншими імперіалістичними лазутчиками». Через кілька днів відбулися партійні збори представників Славутської, Берездівської та Кривинської волостей, на яких обрано районний партійний комітет для керівництва політичною, господарською і культурно-освітньою роботою.
Уже в перші відбудовні роки стали до ладу 3 державні лісозаводи, фаянсовий завод, паперова і текстильна фабрики, а також дрібні підприємства, частина яких (толевий, шкіряний, пивоварний заводи тощо) здавалися в оренду. Розширювалося виробництво, налагоджувалася робота промислових підприємств містечка. 1923 року робітники фаянсового заводу досягли довоєнного рівня випуску продукції. Тут було впроваджено новий метод виготовлення санітарно-технічного обладнання наливним способом, що вдвічі збільшувало продуктивність праці. Папір високого гатунку, що конкурував з найкращими закордонними зразками, виготовляла паперова фабрика, капітальний ремонт якої закінчено 1922 року.
За новим адміністративним поділом 1923 року Славута стала районним центром. На той час тут проживало 7329 чоловік. Місцеві органи Радянської влади приділяли значну увагу комунальному господарству, впорядкуванню, культурному розвиткові міста. 259 будинків, що раніше належали князеві, купцям, промисловцям, націоналізували і передали громадським і кооперативним організаціям, під квартири робітникам, червоноармійцям; 80 здано в оренду. Налагоджувалося постачання населення промисловими товарами: роздрібну торгівлю вели 4 державні, 10 кооперативних крамниць, кілька дрібних лавок. У колишньому панському маєтку відкрито санаторій, де лікувалися здебільшого місцеві робітники, інваліди війни. У центрі Славути 1923 року заклали парк. Протягом 1921—1922 рр. відкрито палац праці, робітничий клуб, де працювали гуртки художньої самодіяльності, було організовано центральну бібліотеку і читальні на підприємствах. У двох початкових і трьох семирічних школах навчалося 70 проц. дітей шкільного віку.
Жителі Славути активно включалися у політичне і господарське життя. 1923 року в містечку діяли 4 партійні осередки, які очолили боротьбу трудящих за відбудову господарства. Колектив фаянсового заводу на своїх зборах у вересні 1923 року зобов’язався працювати ще краще; робітники надіслали вітальну телеграму В. І. Леніну з побажанням якнайшвидшого одужування. Глибоким сумом сповнила серця жителів містечка звістка про смерть любимого вождя. «З потроєною енергією працювати і проводити в життя заповіти Ілліча, згуртованими рядами з партією йти по шляху, прокладеному вождем» — поклялися робітники паперової фабрики на траурному мітингу 21 січня 1924 року. 44 славутців вступили до партії за ленінським призовом. До складу обраної у березні 1926 року Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів увійшло 20 селян, 16 робітників, понад 10 службовців. Серед депутатів налічувалося 18 комуністів.
Процент сільського населення у Славуті був невисоким — 1926 року 299 селянських дворів (у т. ч. 140 незаможних) володіли 414 десятинами землі (з них 144 десятини одержані при Радянській владі). Комнезам налічував 86 членів. У зв’язку з будівництвом нових і розширенням старих підприємств сільськогосподарське населення Славути переходило працювати у промисловість.
На велике підприємство перетворився фаянсовий завод. 1930 року тут працювало понад 500 робітників. Розширилося виробництво продукції на паперовій фабриці. Тисячі вдгонів славутських будівельних матеріалів йшли в різні куточки країни. 1928 року на базі промислової артілі створено суконну фабрику, яка до 1940 року збільшила обсяг продукції у 2,5 раза. З середини 30-х років стали до ладу нові підприємства: маслозавод, райпромкомбінат, торфорозробки, завершено будівництво локомобільної електростанції потужністю 528 квт. Напередодні Великої Вітчизняної війни у Славуті діяло 12 підприємств союзного, республіканського і місцевого значення, на яких працювало близько 3 тис. робітників. 8 підприємств промислової кооперації (артілі «Головтекстиль», ім. Куйбишева, «Харчовик» та інші) з кількістю робітників близько 1000 чоловік виготовляли ковдри, сукно, меблі, м’ясні і кондитерські вироби. 1939 року вони виробили продукції на суму 21,1 млн. крб. На підприємствах міста 1940 року налічувалося понад 500 стахановців. На 140—200 проц. виконували норми ливарники фаянсового заводу Д. Яродський, І. В. Поліщук та багато інших.