Культура Києва в IX—XIII століттях
IX—XIII століття були періодом бурхливого розвитку древньоруської культури. Значна роль в цьому належала Києву — головному культурному центру Древньої Русі. В цей період на Русі широко поширюється писемність, освіта, що мали вирішальне значення для розвитку культури взагалі.
Прийняття християнства і створення монастирів на Русі сприяло розвитку писемності і зокрема поширенню книг. Проте необхідно відзначити, що писемність на Русі існувала ще задовго до прийняття християнства. Як свідчать матеріали, зокрема знахідки берестяних грамот у Новгороді і Смоленську, писемність у Древній Русі була надбанням не тільки духовенства і вищих феодальних верств, але й у значній мірі ремісників, торговців і т. п.
Від XI століття до нас дійшло лише кілька пам’яток писемності київського походження. Це рукописні книги на пергаменті, дуже добре оформлені художніми заголовними літерами, заставками, кінцівками та ілюстраціями. До таких зразків давньої руської книги належить «Остромирове євангеліє» (1056—1057 рр.), написане в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира та «Ізборник Святослава» (1073 і 1076 рр.) — книга для домашнього читання родини князя Святослава Ярославича.
Письменство і література у Києві розвивалися у зв’язку з загальним розвитком культури і потребами освіти. В цей час значне місце займала перекладна література візантійського походження — богослужебні книги, агіографічні твори («Житія святих») та інші, а також поширені тоді філософські збірники і розважальна література («Александрія», «Повість про Акіра Премудрого» тощо).
Проте створювалась уже і оригінальна древньоруська література, що висунула ряд талановитих письменників. Серед них слід відзначити видатного древньоруського письменника-публіциста Ілларіона, який відомий як автор знаменитого «Слова о законе и благодати», де розглядалося важливе філософсько-історичне питання про місце і значення Русі у світовій історії.
Визначними пам’ятниками і особливим видом літератури XI—XIII століття є літописи. Київське літописання всупереч літописанню удільних центрів, таких як Новгород, Чернігів, Галич, Володимир на Клязьмі та інших, зберігало загальноруську літописну традицію і проводило ідею єдності Русі. У XII столітті було створено найвизначніший твір літописного жанру «Повесть временных лет», що охоплює події від найдавніших часів до початку XII століття. Написав її печорський монах Нестор, який був автором багатьох творів, з яких до нас дійшли «Житіє Феодосія Печерського» та «Читання про згублення Бориса і Гліба». Уже в цих ранніх творах Нестор рішуче виступав проти княжої міжусобної політики, за єдину, об’єднану Русь. В літературі Київської Русі відображено й гостру політичну боротьбу, яку вела великокнязівська влада з силами, що прагнули до феодальної роздробленості.
Починаючи з X—XI століття, про розвиток писемності і освіти турбується вже державна влада. Під 988 роком у літописі записано, що Володимир Святославич почав брати у «нарочитыя чади», тобто у представників феодальної верхівки, дітей і віддавати їх в «ученье книжное». Коментуючи цей факт, літописец додає: «Сим же раздаянном на ученье книгам, сбысться пророчество на Русьтѣй земли, глаголющее: «Во оны дни услышать глусии словеса книжная, и ясн будеть язык гугнивых» . Таким чином, дослідники вважають це свідченням літопису про відкриття у Києві першої школи для дітей феодальної верхівки . Є відомості і про те, що княгиня Анна Всеволодівна (внучка Ярослава) заснувала в Андріївському монастирі у Києві жіночу школу .
Для поширення освіти у Древній Русі велике значення мали бібліотеки, перша з яких була заснована у 1037 році Ярославом Мудрим у Софійському монастирі. За свідченням літописця, Ярослав «собра писці многье и перекладаше от грек на словѣньское писмо. И списаша книгы, ими же поучащеся вѣрнии людье… Ярослав же сей, якоже рекохом, любим 6ѣ книгам, и многы написав положи в святѣй Софьи церкви, юже созда сам» . Пізніше у Києві було створено й інші бібліотеки, серед яких найбільш відомою є бібліотека Печерського монастиря.
Бурхливо розвивалися у Києві в домонгольські часи архітектура, живопис, скульптура та прикладне мистецтво. Так, древньоруська архітектура вже в XI столітті досягла надзвичайно високого рівня і створила власну школу . До кінця X століття будівництво на Русі велося тільки з дерева, через що ці пам’ятки до наших днів не збереглись. Кам’яне будівництво у древньоруських містах, і зокрема, в Києві, почало поширюватися з кінця X століття. При Володимирі Святославичі у Києві під керівництвом архітекторів, запрошених з Візантії, було збудовано кілька великих, кам’яних споруд, які до деякої міри відображають традиції візантійської архітектури. Проте, під час князювання Ярослава Мудрого будівництво набуло яскраво виражених національних рис. Такий шедевр древньоруської архітектури, як Софійський собор, характеризується своєрідним стилем, який різко відрізняється від візантійського. Оригінальною рисою його є багатокупольність споруди, що не характерно для візантійської архітектури.
Після смерті Ярослава Мудрого, при його наступниках, у Києві було збудовано багато нових споруд як цивільних, так і церковних; Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, споруджений на початку XII століття (1108 р.). Значне будівництво в цей час велося і в Києво-Печерській лаврі. У: 1073—1078 рр. тут споруджено собор Успення — головна, або як її називали, Велика лаврська церква. Восени 1941 року вона по-варварському була зруйнована німецько-фашистськими загарбниками.
Характерною церковною спорудою для періоду феодальної роздробленості, що збереглася до наших днів на території Києво-Печерської лаври, є Троїцька надбрамна церква, споруджена у 1108 році. Вона належить до числа поширених у Древній Русі будов церковно-фортифікаційного характеру. Вона була одночасно і церквою, і брамою-баштою, що входила до складу укріплень монастиря. Провадилося будівництво і в інших монастирях. Так, в кінці XI століття у Видубицькому монастирі було споруджено Михайлівський собор, який частково зберігся до наших днів, а також церкву Спаса на Берестові, де було поховано князя Юрія Долгорукого, засновника Москви.
У XII столітті у Києві були споруджені Кирилівська і Успенська церкви на Подолі (Пирогоща Богоматір), Трисвятительська церква у горішній частині Києва та інші.
Дуже інтенсивним в кінці XI —на початку XIII століття було цивільне будівництво. Тут, поряд з іншими, слід відзначити фортифікаційні та інженерні споруди. У 1951 році археологами було відкрито залишки цегляної оборонної стіни XII століття, що захищала Києво-Печерську лавру.
В першій половині XII століття (при Володимирі Мономаху) у Києві був споруджений міст через Дніпро, який забезпечував зв’язок Києва з лівобережними землями, перш за все з Переяславом і Черніговом. Спорудження моста в той час було надзвичайно складною справою і свідчило про велику майстерність древньоруських будівельників.
З архітектурою були тісно пов’язані скульптура і живопис. У Древній Русі було добре розвинуте мистецтво різьби по каменю — виготовлення архітектурних деталей — капітелів, колон і пілястрів, орнаментованих плит тощо.
Древньоруський живопис — одне з найбільш яскравих досягнень древньоруської культури. Високого розвитку досягло мистецтво монументального живопису, безпосередньо зв’язаного з архітектурою і будівництвом. Усі значні архітектурні споруди в Києві XI—XII століть були багато прикрашені стінним розписом, уяву про що дають фрески і мозаїка Софійського собору.
Мозаїка і фрески були найбільш популярними видами живописної техніки у Древній Русі. Софійські фрески і мозаїка не мають собі рівних в історії світового мистецтва XI століття. Тут і масштабні мозаїчні зображення Богоматері (Оранти) і Вседержителя (Пантократора). Серед них найбільшою популярністю користуються композиції євхаристії, тобто причащения апостолів і зображення святителів на внутрішньому боці центральної олтарної апсиди (нижче зображення Оранти), композиції Благовіщення на двох перших центральних стовпах та інше. Разом з тим серед фрескових композицій є кілька зображень світського змісту, що прикрашають сходи на хори: сцени полювання на диких звірів, а також зображення музик, скоморохів, акробатів та ряжених.
Високого розвитку в Києві набув станковий живопис, перш за все іконописне мистецтво. Цікавими пам’ятками образотворчого мистецтва є мініатюри рукописних книг. Так, видатною пам’яткою мистецтва оформлення книги є відоме «Остромирове євангеліє» та «Ізборник Святослава». Тут слід відмітити і велику тематичну різноманітність древньоруської книжкової мініатюри. Поряд з релігійними сюжетами ілюстрації, портрети князів та членів їх родин, орнаментальні мотиви.
Надзвичайно високого рівня досягло в Києві прикладне мистецтво. Вироби київських ювелірів користувалися великою популярністю далеко за межами древньоруських земель. У X—XIII століттях древньоруські ювеліри-ремісники застосовували найрізноманітніші прийоми орнаментації: чеканку, тиснення, зернь, філігрань, скань, чернь, перегородчасту емаль та інші, більшість яких вже до X століття мали давню традицію у східнослов’янському ремеслі. Вироби київських ювелірів відзначалися дуже високими художніми якостями. Але не тільки у виготовленні прикрас відзначалася майстерність київських майстрів. Тенденція прикрашення виробів була характерною майже для всіх галузей ремесла. Орнаментувалися навіть такі предмети домашнього вжитку, як кухонний глиняний посуд або дрібні знаряддя домашньої праці (ножі, прясла тощо). Що ж до таких виробів, як металеві частини одягу, зброя, металевий посуд тощо, то вони нерідко являли собою справжні шедеври художньої творчості.
У X—XIII століттях у Києві розвивалося музично-театральне мистецтво. Важливим джерелом для вивчення цієї сторони культурного життя древнього Києва є згадувані вже фрески Софійського собора. На одній з них зображено музику, що грає на якомусь інструменті, схожому на скрипку. На другій — зображено цілий оркестр: музики, що грають на трубах, флейтах, лютнях і гуслях; тут же зображено скоморохів, один з них лізе по жердині, яку тримає на голові його товариш. На третій — ряжені, що зображають битву людини з казковою потворою. Проте, крім скоморохів і музик, що розважали князя і його оточення, були артисти-скоморохи, які виступали перед широкими колами глядачів на ярмарках, вулицях і площах.
Розвиток культури у Києві в X—XIII століттях свідчить про те, що столиця древньоруської держави являла собою провідний культурний центр Древньої Русі, що найбільш повно відображала розвиток древньоруської культури в цілому. Разом з тим, Київ у той час був одним з найбільших культурних центрів усієї середньовічної Європи і залишив помітний слід у розвитку світової культури.
Трекбэк с Вашего сайта.