Суспільно-політичний рух (продовження)
Важливу роль у політичному житті Києва відіграли переговори між декабристами й представниками польського «Національно-патріотичного товариства», філія якого діяла в Києві. Від «Південного товариства» в переговорах брав участь М. Бестужев-Рюмін, а від польського товариства — С. Крижановський. Дещо пізніше в цих переговорах взяли участь також інші керівні діячі декабристської організації на Україні, зокрема С. Волконський і П. Пестель. Сторони домовились разом боротися проти царизму заради інтересів російського і польського народів. Офіціальної письмової угоди підписано не було1.
На початку червня 1825 року до Києва приїжджав талановитий російський письменник О. С. Грибоедов. С. Трубецькой організував йому зустріч з керівниками Васильківської управи — С. Муравйовим-Апостолом і М. Бестужевим-Рюмі- ним. Можливо, що через Грибоедова, який служив при генералі Єрмолові, декабристи мали намір загітувати останнього приєднати до повсталих Закавказькі війська, якими він командував. С. Трубецькой з цього приводу сказав на допиті: «Я знаю лише із слів Рилєєва, що він прийняв у члени Грибоедова… Він був улітку в Києві, але там не вважав себе за члена». Грибоедова звільнили з-під арешту за відсутністю звинувачень.
Повстання мало розпочатися вбивством Олександра І влітку 1826 року під Білою Церквою під час військових маневрів. В силу певних історичних обставин повстання розпочалося в Петербурзі на Сенатській площі 14-го грудня 1825 року. «В 1825 році Росія,— писав В. І. Ленін,— вперше бачила революційний рух проти царизму, і цей рух був представлений майже виключно дворянами»3.
На півдні про петербурзькі події 20 грудня ще не знали. Саме в цей день під час розмови між декабристами Горбачевським і Борисовим до них зайшов декабрист Андрієвич і подав листа від М. Бестужева-Рюміна, в якому той писав: «Нам трапляється нагода раніше, ніж ми гадали, вмерти з славою за свободу Батьківщини. Можливо, що в лютому або березні голос Вітчизни збере нас навколо прапора Свободи». В тому ж листі Бестужев-Рюмін запрошував Горбачевського і Борисова приїхати до Києва 15 січня 1826 року. Та сталося все інакше. 29 грудня виступив Чернігівський полк, розквартирований в м. Василькові й навколишніх селах. Повстання очолив підполковник С. Муравйов-Апостол. Не наважившись з порівняно невеликими силами йти на Київ, він послав туди 31 грудня прапорщика Модзалевського і чотирьох солдат, щоб вияснити обстановку. Вони розкидали по місту прокламації, але самі були схоплені міською поліцією. С. Муравйов-Апостол чекав Модзалевського, а тим часом проти повсталих уряд послав великі каральні частини з гарматами, і 3 січня 1826 року повстання Чернігівського полку було придушене.
Повстання декабристів зазнало поразки головним чином тому, що не мало опори в народі. Даючи оцінку декабристам, В. І. Ленін у своїх працях не раз підкреслював їх класову дворянську обмеженість. «Вузьке коло цих революціонерів. Страшенно далекі вони від народу»5. Але ці «кращі люди з дворян допомогли розбудити народ»6.
Розгромивши повстання декабристів, Микола І нещадно розправився з його учасниками. В’язниці Києва були переповнені. Арештовували всіх, хто якоюсь мірою співчував декабристам. Цар намагався залякати народ, примусити його мовчки нести тягар соціального і політичного рабства.
У другій чверті XIX століття дедалі більше поглиблюється криза феодально- кріпосницького ладу в Росії. Потреба скасування кріпосного рабства стає найгострішою проблемою в житті країни.
Царизм святкував криваву перемогу над декабристами і вважав, що інші не насміляться йти їхнім шляхом, а в цей час у Петербурзі, Москві, Харкові та Києві виникають таємні політичні, передусім студентські, гуртки, які оголосили себе прямими спадкоємцями політичних ідеалів декабристів. Серед студентів Харківського таємного гуртка, викритого поліцією в 1827 році, були й кияни, зокрема П. С. Балабуха. Під час обшуку жандарми знайшли в нього переписані від руки твори Рилєєва «Войнаровський», «Сповідь Наливайка» та інші.
Особливо гостро реагувала передова молодь, і зокрема поляки, що жили і навчались у Києві, на польське визвольне повстання 1830—1831 рр. Повстання не підтримали широкі селянські маси, і уряд швидко придушив його. В Києві була створена спеціальна «Комісія для розгляду справ заколотників». Почалися арешти осіб, яких підозрювали у змові з повсталими.
У відповідь на народні виступи, зокрема в Польщі, Микола І посилив репресії. В 1834 році в Києві було скасовано магдебурзьке право і ліквідовано магістрат. Щоб зміцнити позиції царизму та його русифікаторську політику в місті й на Правобережній Україні, в Києві в 1834 році відкрито університет св. Володимира. Одночасно створено й Київський учбовий округ. На думку Миколи І, Київський університет св. Володимира мав стати «розумовою фортецею» поблизу воєнної, оплотом монархічних ідей у Південно-Західному краї. Але всупереч сподіванням царя університет став визначним культурним центром країни, а жорстокий поліцейський режим, що його провадив уряд щодо Київського університету, не міг перешкодити активній участі студентів у політичному житті країни. Студентські гуртки тут виникли вже в перші роки його існування. Характер гуртків визначався в значній мірі національним складом київського студентства, більшість якого становила польська шляхта. В 1835 році один з керівників політичної організації «Молода Польща» Шимон Конарський створив на Правобережжі таємну демократичну організацію «Союз польського народу», відому ще під назвою «Союз Конарського».
Всі ідейні настанови Союзу були викладені в його статуті, через який проходить ідея «природних прав людини». Девізом статуту був лозунг «Свобода, рівність, братерство». Але свободу автори зводили до свободи віросповідання, друку, навчання, торгівлі, тобто до буржуазних свобод. Рівність розуміли як рівність перед законом. Крім того, статут мав релігійне забарвлення — форма прийняття присяги, зміст її тощо. Пізніше Герцен назвав це «католицькими вибриками».
Ще до виникнення «Союзу польського народу», на початку 1835 року, за ініціативою Г. Мошковського і лікаря Бопре на Волині створюється таємна шляхетська група, яка називалася «Товариством, що прагне до блага людства і нашої вітчизни». Активну участь у роботі товариства брав поміщик Михальський. Члени цієї групи мріяли тільки про відновлення незалежності Польщі.
Один із учасників товариства П. Боровський — власник приватного чоловічого пансіону в Києві, в якому жили гімназисти і студенти,— в 1836 році організував перший таємний політичний студентський гурток. Через деякий час до гуртка вступили студенти Гордон, Вінницький та Янишевський. Через півроку під виливом Конарського шляхетська група прийняла програму «Союзу польського народу». Відтоді студентська таємна організація оформляється як осередок «Союзу польського народу». В. Гордон організував збір коштів для подання грошової допомоги заарештованим учасникам польського повстання. Згодом була створена своєрідна каса допомоги політичним в’язням1.
У 1837 році Гордон зібрав гроші на користь Буяльського та Богдановича, арештованих за розповсюдження заборонених творів. Лист і зібрані гроші він передав адресатам 15 листопада 1837 року, але, на жаль, вони попали до рук університетської охорони. Щоб уникнути арешту, Гордон утік за кордон.
З метою створення багатолюдної організації, яка здатна була б виконувати серйозні політичні завдання, керівники «Союзу» мали намір залучати до нього не тільки поляків, а й росіян. Знову, як і в 1824—1825 рр., польська й російська передова молодь мала об’єднатися для спільної боротьби за політичну й національну свободу. Але в 1838 році зрада студента Майцейовського допомогла царському уряду розкрити «Союз польського народу». Почалися масові арешти. В Києві було арештовано 115 чоловік, серед них 34 студенти. Для розслідування діяльності членів «Союзу польського народу» в місті та університеті було створено секретну слідчу комісію на чолі з генерал-губернатором Д. Бібіковим.
З 4 по 6 березня 1838 року арештованих студентів судив військовий суд. 11 чоловік, у тому числі Янишевського, Вінницького, Сосновського, Петрашкевича та інших, засуджено до страти. Проте Микола І, змушений рахуватися з громадською думкою, пом’якшив вирок — 6 студентів були віддані в Кавказький корпус рядовими солдатами з позбавленням дворянських прав і без вислуги, 5 студентів відправили туди ж рядовими солдатами з правом вислуги і з збереженням для них дворянського звання1. Боровського, Бопре та Михальського спочатку засудили також до страти, а потім цар «всемилостивіше» замінив смерть… каторгою2.
Слідчим органам удалося встановити, що організатором і керівником таємних політичних товариств у Києві і на Правобережній Україні був видатний діяч польського національно-визвольного руху, республіканець і демократ Шимон Конарський. У травні 1838 року жандарми схопили його у Вільно і в лютому 1839 року він був розстріляний.
Щоб навести в Києві «порядок», на чолі т. зв. Південно-Західного краю, як офіційно називали Правобережну Україну, Микола І поставив відомого тоді реакціонера Д. Бібікова, а попечителем Київського учбового округу — генерала С. Давидова. Обидва вони були наділені необмеженими адміністративними й поліцейськими правами. Але й ці заходи не допомогли царатові.
40-і роки в Росії характеризуються поглибленням кризи кріпосницької системи і дальшим розгортанням визвольного руху. Поряд з революціонерами-дворянами дедалі більше виступають різночинці. Розширилась соціальна база визвольного руху. В боротьбу з царизмом вступали революційні демократи, які виражали інтереси селянства. «Попередником цілковитого витіснення дворян різночинцями в нашому визвольному русі,— писав В. І. Ленін,— був ще при кріпосному праві В. Г. Бєлінський»3. Разом з Бєлінським у 30-х роках виступає революціонер-демократ, філософ і публіцист О. І. Герцен. Обидва вони зробили великий вплив на розвиток передової думки на Україні.
Одним з визначних борців за національне й соціальне визволення українського народу та інших народів Росії був революційний демократ, геніальний поет Т. Г. Шевченко. У своїх творах він різко виступав проти самодержавства й кріпосництва, проти національного гніту. Поезія Т. Г. Шевченка стала гострою зброєю в руках народних мас, які вставали на смертний бій з царизмом і своїми одвічними ворогами — поміщиками. Вона пробудила до активного політичного життя багатьох громадян тодішньої України, і зокрема Києва. З цього приводу Грабовський писав: «Чим в 1845 р. був Шевченко для Києва, тим ще в більшій мірі він зробився в 60-х рр. для Львова і всієї австрійської Русі. Його ім’я зробилося окликом, під яким почало збиратися все, що пробудилось і думало»4.
Весною 1845 року після закінчення Академії художеств Т. Г. Шевченко приїхав до Києва. На той час остаточно сформувався його світогляд. Ідейний розвиток Шевченка проходив під безпосереднім впливом передової російської думки, зокрема величного подвигу декабристів — першого покоління російських революціонерів. Він з захопленням називав їх першими благовістителями свободи, поборниками святої волі, оспівував їх у своїх поетичних творах. Вірш «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» датований 14 грудня 1845 року, тобто двадцятою річницею декабристського повстання в Петербурзі. В цьому вірші Шевченко показує тяжке становище кріпаків і закликає по суті до боротьби з царизмом.
Працюючи в Київській археографічній комісії, Шевченко об’їздив майже всю Україну і скрізь бачив страждання народу. В одному із своїх віршів у 1845 році він з надією писав, що «Встане Україна й розвіє тьму неволі, світ правди засвітить». А в «Заповіті» (грудень 1845 р.) поет закликає народ:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте І вражою, злою кров’ю Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути Незлим, тихим словом.
Розвиток капіталістичного виробництва на Україні сприяв формуванню місцевої буржуазії і появі національної буржуазної інтелігенції, яка виявляла глибоке незадоволення кріпосницьким ладом, що гальмував розвиток капіталізму. В. І. Ленін писав, що для періоду визрівання і зміцнення капіталізму характерним було «пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту, створення національних держав»1.
У другій чверті XIX століття на Україні разом із загальноросійським процесом відбувалося оформлення буржуазної ідеології. Особливість цього процесу на Україні полягала в тому, що він відбувався в умовах зростаючого національного гноблення, яке здійснювали Микола І і великодержавні шовіністи різних мастей.
На захист економічних і політичних інтересів української буржуазії виступала її інтелігенція, яка свою діяльність прикривала іменем українського народу, іменем боротьби за його культуру, національну незалежність, але разом з тим вона боялася народу, його революційних виступів і тому завжди шукала собі захисту у царя. Буржуазна інтелігенція мріяла про реформи, про мирний шлях оновлення життя в країні, який мав дати їй політичну владу.
Трекбэк с Вашего сайта.